Право бути забутим

Право бути забутим

1. Імʼя людини найчастіше перевіряють у пошуковій системі: перед співбесідою, угодою чи знайомством. Пошук показує все, що колись про неї опублікували, зокрема й давні неприємні історії, які вже закінчилися. У 2014 році Суд Європейського Союзу вирішував, чи може людина вимагати, щоб таке посилання прибрали з результатів. З цієї справи видно, що саме можна прибрати і до кого з цим звертатися.

2. Справа почалася в Іспанії. 19 січня і 9 березня 1998 року газета La Vanguardia, яку багато читають у Каталонії, надрукувала оголошення про аукціон нерухомості, повʼязаний зі стягненням боргів із соціального страхування. В оголошенні стояло імʼя Маріо Костехи Гонсалеса. Газета надрукувала його за розпорядженням міністерства праці, щоб на торги прийшло більше покупців. Згодом сторінки газети потрапили в її онлайн-архів.

3. Через дванадцять років пошук Google за іменем Костехи Гонсалеса далі показував ті дві сторінки, хоча справу про борг, за його словами, давно закрили. 5 березня 2010 року він поскаржився до іспанського агентства із захисту даних, AEPD, на газету і на Google. Щодо газети агентство відмовило, бо оголошення надруковано законно. Натомість Google воно зобовʼязало прибрати ці дані з результатів пошуку, і компанія оскаржила рішення в суді.

4. Іспанський суд зупинив справу і 27 лютого 2012 року попросив Суд Європейського Союзу розтлумачити європейську директиву про захист персональних даних. Директиву ухвалили 1995 року, а пошукові системи в теперішньому вигляді зʼявилися пізніше. Головних питань було два: чи відповідає пошукова система за персональні дані на чужих сторінках, які вона лише знаходить, і чи мусить вона прибрати посилання на вимогу людини.

5. Відповідь не була очевидною. Google доводив, що пошук обробляє всі сторінки однаково, персональних даних серед них не вирізняє і не контролює, тож звертатися слід до видавця: той оприлюднив інформацію і найлегше може її прибрати. Костеха Гонсалес та уряди Іспанії й Італії заперечували, що людині шкодить саме поширення через пошук. Генеральний адвокат, який готує для суду висновок у справі, запропонував відповісти, що права бути забутим директива не дає.

6. 13 травня 2014 року Велика палата суду вирішила інакше. Пошукова система збирає дані, впорядковує їх, зберігає і показує користувачам, а це і є обробка персональних даних. Її оператор сам визначає, навіщо і як це робить, тому він контролер, тобто відповідає за обробку. Отже, за наявності підстав він мусить прибрати з результатів пошуку за іменем людини посилання на сторінки про неї, навіть коли сторінка законна і лишається в мережі.

7. Суд пояснив це впливом пошуку на приватне життя. За іменем пошук видає впорядкований огляд усього, що є про людину в мережі, і з нього складається її докладний портрет; без пошуку ці відомості важко було б звести докупи. Тому показ у результатах може втручатися в приватність сильніше, ніж сама публікація. До того ж правдиві й законно оприлюднені дані з часом можуть стати недоречними: оголошенню тоді було шістнадцять років.

8. Лишалося заперечення, що європейські правила не стосуються американської компанії. Пошуком керує Google Inc. зі Сполучених Штатів, а іспанська Google Spain лише продає в ньому рекламу. Суд відповів, що ці дві діяльності нерозривні: реклама робить пошук прибутковим, а пошук дає місце для реклами. Тому дані обробляють у межах діяльності іспанського відділення, і європейський закон діє.

9. Згодом це правило записали в закон. З 25 травня 2018 року в Європейському Союзі застосовують Загальний регламент про захист даних, GDPR, і його стаття 17 називається правом на стирання, або правом бути забутим. А 24 вересня 2019 року у справі Google проти французького регулятора CNIL суд уточнив територію: оператор прибирає посилання у версіях пошуку для всіх країн Союзу, але робити це в усьому світі європейське право не вимагає.

10. Цю справу часто переказують так, ніби людина може стерти відомості про себе з інтернету. Проте сторінка газети лишилася в мережі: вимогу до газети агентство відхилило, і суд її не розглядав. Рішення стосується лише посилань у результатах пошуку за іменем людини. І право це не безумовне: приватність зважують з інтересом суспільства знати, тож про людину, яка відіграє роль у публічному житті, посилання можуть лишити.

11. За персональні дані відповідає не лише той, хто їх оприлюднив, а й той, хто робить їх легкими для пошуку: це головне, що лишила по собі справа. У країнах Європейського Союзу людина може подати запит операторові пошукової системи, а в разі відмови звернутися до органу із захисту даних або до суду. Розраховувати варто на зважування, а не на автоматичну згоду: що публічніша людина і що свіжіша подія, то менше шансів.