Судові рішення: дивись

Право бути забутим

1. Імʼя людини найчастіше перевіряють у пошуковій системі: перед співбесідою, угодою чи знайомством. Пошук показує все, що колись про неї опублікували, зокрема й давні неприємні історії, які вже закінчилися. У 2014 році Суд Європейського Союзу вирішував, чи може людина вимагати, щоб таке посилання прибрали з результатів. З цієї справи видно, що саме можна прибрати і до кого з цим звертатися.

2. Справа почалася в Іспанії. 19 січня і 9 березня 1998 року газета La Vanguardia, яку багато читають у Каталонії, надрукувала оголошення про аукціон нерухомості, повʼязаний зі стягненням боргів із соціального страхування. В оголошенні стояло імʼя Маріо Костехи Гонсалеса. Газета надрукувала його за розпорядженням міністерства праці, щоб на торги прийшло більше покупців. Згодом сторінки газети потрапили в її онлайн-архів.

3. Через дванадцять років пошук Google за іменем Костехи Гонсалеса далі показував ті дві сторінки, хоча справу про борг, за його словами, давно закрили. 5 березня 2010 року він поскаржився до іспанського агентства із захисту даних, AEPD, на газету і на Google. Щодо газети агентство відмовило, бо оголошення надруковано законно. Натомість Google воно зобовʼязало прибрати ці дані з результатів пошуку, і компанія оскаржила рішення в суді.

4. Іспанський суд зупинив справу і 27 лютого 2012 року попросив Суд Європейського Союзу розтлумачити європейську директиву про захист персональних даних. Директиву ухвалили 1995 року, а пошукові системи в теперішньому вигляді зʼявилися пізніше. Головних питань було два: чи відповідає пошукова система за персональні дані на чужих сторінках, які вона лише знаходить, і чи мусить вона прибрати посилання на вимогу людини.

5. Відповідь не була очевидною. Google доводив, що пошук обробляє всі сторінки однаково, персональних даних серед них не вирізняє і не контролює, тож звертатися слід до видавця: той оприлюднив інформацію і найлегше може її прибрати. Костеха Гонсалес та уряди Іспанії й Італії заперечували, що людині шкодить саме поширення через пошук. Генеральний адвокат, який готує для суду висновок у справі, запропонував відповісти, що права бути забутим директива не дає.

6. 13 травня 2014 року Велика палата суду вирішила інакше. Пошукова система збирає дані, впорядковує їх, зберігає і показує користувачам, а це і є обробка персональних даних. Її оператор сам визначає, навіщо і як це робить, тому він контролер, тобто відповідає за обробку. Отже, за наявності підстав він мусить прибрати з результатів пошуку за іменем людини посилання на сторінки про неї, навіть коли сторінка законна і лишається в мережі.

7. Суд пояснив це впливом пошуку на приватне життя. За іменем пошук видає впорядкований огляд усього, що є про людину в мережі, і з нього складається її докладний портрет; без пошуку ці відомості важко було б звести докупи. Тому показ у результатах може втручатися в приватність сильніше, ніж сама публікація. До того ж правдиві й законно оприлюднені дані з часом можуть стати недоречними: оголошенню тоді було шістнадцять років.

8. Лишалося заперечення, що європейські правила не стосуються американської компанії. Пошуком керує Google Inc. зі Сполучених Штатів, а іспанська Google Spain лише продає в ньому рекламу. Суд відповів, що ці дві діяльності нерозривні: реклама робить пошук прибутковим, а пошук дає місце для реклами. Тому дані обробляють у межах діяльності іспанського відділення, і європейський закон діє.

9. Згодом це правило записали в закон. З 25 травня 2018 року в Європейському Союзі застосовують Загальний регламент про захист даних, GDPR, і його стаття 17 називається правом на стирання, або правом бути забутим. А 24 вересня 2019 року у справі Google проти французького регулятора CNIL суд уточнив територію: оператор прибирає посилання у версіях пошуку для всіх країн Союзу, але робити це в усьому світі європейське право не вимагає.

10. Цю справу часто переказують так, ніби людина може стерти відомості про себе з інтернету. Проте сторінка газети лишилася в мережі: вимогу до газети агентство відхилило, і суд її не розглядав. Рішення стосується лише посилань у результатах пошуку за іменем людини. І право це не безумовне: приватність зважують з інтересом суспільства знати, тож про людину, яка відіграє роль у публічному житті, посилання можуть лишити.

11. За персональні дані відповідає не лише той, хто їх оприлюднив, а й той, хто робить їх легкими для пошуку: це головне, що лишила по собі справа. У країнах Європейського Союзу людина може подати запит операторові пошукової системи, а в разі відмови звернутися до органу із захисту даних або до суду. Розраховувати варто на зважування, а не на автоматичну згоду: що публічніша людина і що свіжіша подія, то менше шансів.

Телефон знає, де ви були

1. Щоб лишатися на звʼязку, мобільний телефон постійно підключається до найближчої вежі оператора, а оператор записує, до якої саме і коли. За кілька місяців із таких записів складається докладна історія того, де бувала людина. У справі «Карпентер проти Сполучених Штатів» Верховний суд США вирішував, чи може слідство взяти цю історію в оператора без ордера. Від відповіді залежить, як захищені дані, що їх зберігають про нас компанії.

2. Справа почалася 2011 року в Детройті, де поліція затримала чотирьох чоловіків за підозрою в пограбуваннях магазинів електроніки і мобільного звʼязку. Один із них зізнався, що за чотири місяці група пограбувала девʼять магазинів у штатах Мічиган і Огайо. Він назвав пʼятнадцять спільників і дав ФБР номери телефонів декого з них. Так слідство вийшло на Тімоті Карпентера і вирішило зʼясувати, де бував його телефон.

3. Прокурори попросили в суду не ордер, а простіший наказ, передбачений законом про збережені повідомлення. Для нього досить було розумних підстав вважати, що записи стосуються розслідування. Два оператори передали записи за 127 днів і ще за 2 дні: разом 12 898 точок, у середньому 101 на добу. На процесі карти з цими точками показали, що телефон Карпентера був поблизу чотирьох пограбувань. Його засудили до понад ста років увʼязнення.

4. Ще до процесу Карпентер просив не брати записи операторів до уваги, бо їх отримано без ордера. Він посилався на Четверту поправку до Конституції США, яка захищає людей, їхні домівки, папери й речі від необґрунтованих обшуків і вилучень. Ордер - це дозвіл судді на обшук, який за текстом поправки видають лише за вагомих підстав і з точним описом того, що шукають. Тож суд мав вирішити, чи є обшуком запит до оператора про те, де бував телефон.

5. Відповідь не була очевидною, бо уряд спирався на давнє правило, відоме як доктрина третьої сторони: відомості, які людина добровільно передала комусь іншому, наприклад банку чи телефонній компанії, держава може отримати без ордера. У сімдесятих роках Верховний суд вирішив так щодо банківських документів і набраних номерів. Записи про вежі, наполягав уряд, - такі самі ділові записи оператора. Апеляційний суд із цим погодився і залишив вирок чинним.

6. 22 червня 2018 року Верховний суд пʼятьма голосами проти чотирьох став на бік Карпентера. Отримання записів про вежі суд визнав обшуком у розумінні Четвертої поправки, тож слідству, як правило, потрібен для цього ордер. Наказу, яким скористалися прокурори, недостатньо, бо його вимоги значно нижчі. Рішення апеляційного суду скасували, а справу повернули на подальший розгляд. Думку більшості написав голова суду Джон Робертс.

7. Старе правило суд на ці записи не поширив і пояснив чому. Набрані номери чи банківські документи розповідають про людину небагато, а записи про вежі складаються в майже повну хроніку пересувань, бо телефон потрапляє з власником і додому, і до лікаря. Оператори зберігають їх до пʼяти років, тож простежити можна минуле будь-кого. До того ж телефон лишає цей слід сам, без жодної дії власника, а обійтися без телефона сьогодні важко.

8. Для слідства з цього рішення випливає нова вимога: щоб зобовʼязати оператора видати історію пересувань абонента, треба звернутися до судді по ордер і навести вагомі підстави. Простішого наказу для таких записів уже не досить. Виняток суд залишив для нагальних випадків, як-от переслідування втікача, близька загроза людям чи небезпека, що докази знищать. Тоді записи можна отримати й без ордера.

9. Для людей важить сам принцип. За старим правилом відомості, які зберігає про вас компанія, держава зазвичай могла отримати без обмежень Четвертої поправки. Суд сказав, що з докладною хронікою пересувань так не можна: те, що її збирає третя сторона, не позбавляє її захисту. Водночас у переважній більшості розслідувань, за словами суду, слідство й далі зможе отримувати документи від компаній без ордера.

10. Суд сам назвав своє рішення вузьким. Воно стосується записів про минулі пересування і не відповідає, чи потрібен ордер, щоб стежити за телефоном у реальному часі або отримати список усіх телефонів, які підключалися до однієї вежі. Доктрина третьої сторони для банківських документів і набраних номерів лишилася чинною, а камер спостереження рішення не зачіпає. Не означає воно й того, що Карпентера виправдали: суд лише скасував рішення апеляції і повернув справу.

11. Зі справи варто винести одну думку: дані про вас не втрачають захисту лише тому, що зберігаються в компанії, але сам захист залежить від того, наскільки докладно вони розповідають про ваше життя. Коли хтось каже, що в США поліція вже не може дізнатися, де був телефон, варто уточнити, про що мова: про записи за минулі місяці, про стеження цієї миті чи про камеру на вулиці. Суд відповів лише на перше.

Суддя проти держави

1. Людина, яка сперечається з державною установою, розраховує, що спір вирішить суддя, не залежний від жодної зі сторін. У справі «Олександр Волков проти України» цього забракло, коли держава звільняла самого суддю. Європейський суд з прав людини ухвалив рішення в ній 9 січня 2013 року. З цієї історії видно, за якими ознаками перевіряють, чи був розгляд незалежним і безстороннім.

2. Олександр Волков став суддею 1983 року, а в червні 2003 року його обрали до Верховного Суду України. Звільнення суддів тоді готувала Вища рада юстиції: орган із двадцяти членів, який вносив подання про їх призначення і звільнення. Наприкінці 2008 року і в березні 2009 року двоє її членів провели перевірки і запропонували звільнити Волкова за порушення присяги. Частина закидів стосувалася 2003 і 2006 років.

3. Рада розглянула ці пропозиції у 2010 році, а вся процедура звільнення зайняла близько трьох тижнів. 26 травня рада за відсутності Волкова ухвалила два подання про його звільнення і надіслала їх до парламенту. 16 червня звільнення рекомендував парламентський комітет з питань правосуддя. 17 червня Верховна Рада проголосувала за звільнення: за тодішньою Конституцією суддю звільняв орган, який його обрав.

4. Волков оскаржив звільнення у Вищому адміністративному суді України. 19 жовтня 2010 року цей суд визнав одне з двох подань ради незаконним, але скасувати його не міг: закон дозволяв лише оголосити такий акт незаконним. Друге подання суд визнав законним і обґрунтованим, а в голосуванні парламенту порушень не побачив. Звільнення лишилося чинним, і 30 березня 2011 року Волков подав заяву до Європейського суду з прав людини.

5. Європейський суд з прав людини - це міжнародний суд у Страсбурзі, якому людина може поскаржитися на власну державу, бо держава приєдналася до Конвенції про захист прав людини і зобовʼязалася виконувати його рішення. Стаття 6 Конвенції гарантує розгляд справи незалежним і безстороннім судом: захищеним від тиску інших органів влади, без упередження і без приводу його запідозрити. Суд перевіряв, чи були такими органи, які звільняли Волкова.

6. Уряд України вважав, що ці органи вимогам відповідали. Рада ухвалює рішення більшістю голосів, тож можлива упередженість окремих членів, на його думку, результату не змінювала; висновок комітету не був обовʼязковим для парламенту, а всі можливі вади виправив судовий перегляд. Волков заперечував: справу вирішували ті самі люди, які її розпочали, суддів серед них майже не було, депутати голосували за відсутніх колег, а суд не мав права скасувати звільнення.

7. Європейський суд одноголосно визнав, що вже рада цим вимогам не відповідала. Із шістнадцяти членів, які голосували, суддями були лише троє. Двоє членів, які самі провели перевірки і запропонували звільнення, потім голосували за нього, а один із них головував на засіданні. Суд нагадав правило: «має не лише здійснюватися правосуддя - ще має бути видно, що воно здійснюється».

8. Наступні щаблі цих вад не виправили. У парламенті за звільнення голосували за відсутності більшості депутатів: присутні користувалися картками відсутніх колег, хоча Конституція вимагає голосувати особисто. Адміністративний суд не міг скасувати звільнення, а його палату сформував голова, чий пʼятирічний строк на посаді вже сплив. Строку давності для звільнення за порушення присяги закон не передбачав, тож судді довелося захищатися щодо подій 2003 року.

9. Крім права на справедливий суд, Європейський суд визнав порушеним право на повагу до приватного життя, бо звільнення зачепило професійні стосунки, репутацію і добробут родини заявника. Зазвичай спосіб виправити порушення держава обирає сама. Тут суд вирішив, що за чинної системи новий розгляд нічого не дасть, і вказав конкретний захід: Україна має якнайшвидше поновити заявника на посаді судді Верховного Суду, а систему суддівської дисципліни невідкладно реформувати.

10. Рішення набуло статусу остаточного 27 травня 2013 року. 25 грудня 2014 року Верховна Рада окремою постановою на виконання цього рішення визнала постанову про звільнення нечинною в частині, що стосувалася Волкова. 2 червня 2016 року ухвалили зміни до Конституції: рішення про звільнення судді відтоді ухвалює Вища рада правосуддя, десятьох із двадцяти одного члена якої обирає зʼїзд суддів, а порушення присяги серед підстав звільнення більше немає.

11. Із рішення не випливає, що суддів не можна звільняти: Європейський суд оцінював процедуру, а не те, чи порушив Волков присягу. Постанову парламенту він теж не скасовував; нечинною її визнала сама Верховна Рада. Із цієї історії варто взяти чотири запитання до будь-якого розгляду: хто вирішує, чи не голосує той, хто обвинувачує, чи є строк давності і чи може суд скасувати рішення.

Пиво і рівність

1. Закон постійно ділить людей на групи: за віком, за доходом, за місцем проживання. Часом він ділить їх за статтю, і тоді постає питання, наскільки вагому причину держава мусить для цього назвати. Верховний суд США відповів на нього 1976 року у справі про неміцне пиво зі штату Оклахома. З неї видно, як суд перевіряє правило, що по-різному ставиться до чоловіків і жінок.

2. Пиво міцністю до 3,2 % закон Оклахоми називав непʼянким і дозволяв продавати жінкам з вісімнадцяти років, а чоловікам лише з двадцяти одного. 1972 року штат зрівняв вік повноліття для обох статей, вісімнадцять років, але для цього пива зберіг виняток. Три роки дівчина могла купити таке пиво, а її ровесник не міг.

3. 20 грудня 1972 року до федерального суду в Оклахомі звернулися двоє: юнак на прізвище Крейг, якому ще не було двадцяти одного, і пані Вайтенер, яка мала ліцензію на продаж такого пива. Відповідачем був губернатор штату Борен, звідси й назва справи. Позивачі просили визнати різницю у віці дискримінацією чоловіків і заборонити її застосовувати. 1975 року суд із трьох суддів їм відмовив.

4. Поки справа дійшла до Верховного суду, Крейгові виповнився двадцять один рік. Заборона його вже не стосувалася, тож його вимогу Суд не розглядав. Справу втримала продавчиня. Суд визнав за нею право на позов, тобто право вимагати рішення саме в цій суперечці: закон звернений до продавців, і вона мусила або втрачати покупців, або ризикувати санкціями й ліцензією. Тому їй дозволили відстоювати і права покупців.

5. Позов спирався на Чотирнадцяту поправку до Конституції США: її положення про рівний захист забороняє штатові відмовляти будь-кому в рівному захисті законів. Кожен закон когось вирізняє, тому суди зважують причину, а рівень перевірки означає, наскільки прискіпливо вони це роблять. Тоді рівнів було два: для більшості законів вистачало розумного пояснення, а поділ за расою перевіряли найсуворіше. Місце поділу за статтю лишалося спірним.

6. Оклахома пояснювала різницю безпекою на дорогах і подала статистику. У даних про затримання за 1973 рік за керування напідпитку було 427 юнаків віком від вісімнадцяти до двадцяти років і лише 24 дівчини, тобто майже у вісімнадцять разів менше. Опитування водіїв в Оклахома-Сіті показало, що юнаки частіше сідають за кермо після пива. Суд першої інстанції вирішив, що для такого закону цього досить.

7. Верховний суд подивився на ті самі дані інакше. Затримані становили два відсотки юнаків цього віку і 0,18 відсотка дівчат, тож через двох зі ста закон обмежував усіх сто. Жодне дослідження не стосувалося саме пива міцністю 3,2 %, яке штат називав непʼянким. До того ж закон забороняв продавати пиво, а не пити його: юнакові його могла купити вісімнадцятирічна подруга. Стать виявилася надто неточною ознакою.

8. 20 грудня 1976 року Суд скасував рішення нижчого суду сімома голосами проти двох; думку Суду написав суддя Бреннан. У ній названо вимогу до таких законів: поділ за статтю мусить служити важливій меті держави і бути суттєво повʼязаним із її досягненням. Безпеку на дорогах Суд важливою метою визнав. Перевірки не витримав звʼязок: заборона продавати юнакам слабке пиво мало що давала для безпеки.

9. Ця вимога суворіша за розумне пояснення і мʼякша за перевірку поділу за расою. Суддя Ренквіст, який із рішенням не погодився, назвав її проміжною, і назва закріпилася: 1988 року Суд сам писав уже про три рівні перевірки. 1996 року за тією самою формулою він визнав, що штат Вірджинія порушив Конституцію, не приймаючи жінок до свого військового інституту. Доводити звʼязок мусить держава.

10. Рішення вужче, ніж його зазвичай переказують. Поділ за статтю Суд не прирівняв до поділу за расою, про це прямо написали самі судді. Віку для купівлі пива він не встановлював: штат міг обрати будь-який, аби однаковий для всіх. І Рут Бейдер Гінзбург не була в цій справі ні суддею, ні адвокаткою в засіданні: звіт називає її співавторкою письмової позиції Американської спілки громадянських свобод на підтримку позивачів.

11. Зі справи про пиво лишаються два питання, які можна поставити до будь-якого правила, що ділить людей на групи. Яку мету воно має, і чи справді поділ до неї веде. Цифри про групу самі на друге питання не відповідають: два відсотки нічого не кажуть про решту девʼяносто вісім. Так перевіряють і закон, і правило у власній організації.